Раптова зустріч

ALx2qqDZHag  Цю історію мені розповіла одна жінка. Ми сиділи тоді у напівсутінках та просто розмовляли. Про кохання, про дружбу, про сенс буття. Вона була вже літньою жінкою, життя якої майже минуло, а я ще зовсім юною дівчиною, яка тільки починає свій шлях. Такі різні, але водночас такі схожі: наші серця переповнювала любов.

– Знаєш, коли була такою як ти, зустріла одного хлопця, його звали Іван…, – так почала вона свою розповідь.
На дворі стояв 1938 рік, Марічка (так звали мою співрозмовницю) тільки-но закінчила школу та одразу пішла працювати на цех. А чого було зволікати: батько давно помер, мати хвора та ще й двоє менших братів їсти просять. Тож надіятись було ні на кого.
Працювала по дванадцять годин на добу, потім приходила до дому і що ви гадаєте, відпочивала? Починала поратись на кухні, прибирати, прати, а на сон майже не лишалось часу.
– І звідки я тоді брала сили, не розумію. Але я завжди була бійцем, це правда. Проте воювати мені доводилось не з тяжким життям, а з буденністю, яку воно створювало. Дні були схожі, вони минали, а в житті нічого не змінювалося. Поки не з’явився він…
Їх зустріч була несподіваною і вона змінила їх життя назавжди.
У той знаменний вечір Марічка як завжди поспішала до дому. На вулиці вже вечоріло, а вона була ледве жива від втоми. Дівчина не йшла, вона майжfa_GbNmTx3Mе бігла, як раптом її зупинив чоловічий голос.
Це злякало Марічку – і її серце стало нестримно калататися, а у голові той справа з’являлися різні думки. Дівчину настільки поглинув цей стан, що вона не могла навіть поворухнутися. А тим часом голос ставав все чіткішим, а кроки – все ближчими. І раптом хтось доторкнувся до її плеча та сказав:
– Чого це ви у таку пізню годину одна? Давайте я вас проведу!
Дівчина, зробивши над собою зусилля, озирнулася та застигла знову. Перед нею стояв красень. Молодий, високий, чорнявий, а очі… Ох, вже ці очі! Стільки світла, тепла було в них. Її ніби блискавкою вдарило і вона не могла вимовити ані слова.
– Так що, я вас проведу? – знов запитав хлопець. – Не можна таку красуню лишати саму та ще й вночі.
Він усміхнувся – і її душа наповнилася якимось незрозумілим почуттям. Це злякало дівчину і вона спробувала опанувати себе. Марічка відповіла, що дійде до дому сама та вже збиралася йти…
Але хлопець, якому вона очевидно сподобалась, не бажав її відпускати. Він почав розповідати, як небезпечно ходити самій по темним вулицям, проте Марічка на ці історії тільки усміхалася.
– Розумієте, мене на перехресті чекатиме подруга, так що вам нічого хвилюватися, – казала дівчина.
Звісно, це була вигадка і ніяка подруга на неї не чекала. Проте навіть ці слова не допомогли і Марічка майже втратила віру позбутися набридливого залицяльника, як раптом попереду себе побачила якусь жінку. «Це моє спасіння!», – пронеслося у її голові.
Марічка підбігла до неї та спитала: «О, Оленко, і давно ти на мене чекаєш?» Жінка тільки-но хотіла сказати, що вона помиляється і що її звуть Юля, а не Олена, як Марічка прошепотіла: «Підіграйте мені, будь ласка!» Погляд Марічки був такий переконливий, що жінці нічого не лишалося, як взяти на себе цю роль. Вони почали розмовляти та вже збиралися йти, як тут хлопець знов сказав: – Я проведу її!
У його голосі було стільки рішучості, що обидві завмерли. Марічка поглянула у очі юнака, а здалося, зазирнула у його душу. Не відомо, що вона там побачила, проте відомо одне: дівчина перестала опиратися. Марічка попрощалася з псевдоподругою, юнак взяв її за руку – і вони розтанули у сутінках ночі.
Вони йшли, трималися за руки та про щось розмовляли. Про що? Цю загадку знають лише сутінки ночі. Їх бесіда могла продовжуватися безкінечно, але дорога закінчувалася і попереду показалися двері старої хатини. І це означало лише одне – настав момент прощання. Вони вже не могли розмовляти, їх вуста ніби скувало.
Першим тишу перервав Іван: «Вже десята година ночі, військова частина давно закрита, ночувати мені ніде. Дозволиш лишитися в тебе?». Це запитання було таким несподіваним, що очі дівчини раптом наповнилися сльозами – і вона заплакала. Чого? Вона й сама не знала, просто почуття переповнювали її душу і не сила було терпіти.
Вони увійшли у дім. Там все спочивало: ослаблена мати давно спала та й брати забулись багатирським сном (всі давно звикли, що Марічка пізно повертається до дому). Вони тихо ледве чутно зайшли у кімнату, сіли напроти один одного і мовчання зновEV0qCFYek58у скувало їх – наступила цілковита тиша. У голові Марічки звучало багато запитань, але жодне так і не зірвалося з її вуст. Довкола було так темно, що вони не бачили один одного, але відчували… Було чутно лише удари двох сердець, дихання закоханих та тихе схлипування Марічки: сльози все продовжували котитися по її щокам.
Скільки часу вони так просиділи, невідомо, тільки за вікном вже почало світати і кімнату наповнило світло нового дня. Цю ніч вони провели без сну, ніби у іншій реальності, де існують лише він та вона.
Коли вже зовсім розвиднялось, Іван підвівся з ліжка та мовчки направився до дверей. А Марічка просто дивилася на те, як він уходить та нічого не могла зробити. Серце билося швидко, дихання завмерло, а душу сповнював страх більше ніколи його не побачити, ніколи…
Марічці здавалося ще секунда і серце не витримає та розіб’ється. Проте не така в неї була доля. «Дай мені свій паспорт, сьогодні о десятій годині ранку чекатиму тебе біля загсу», – ці слова лунають наче уві сні та повертають дівчину до життя.
Жодного здивування чи запитання: ані слова не вимовила Марічка. Вона просто підійшла до старенького материного комоду, дістала звідти паспорт та віддала Івану. А він пішов,n0FglPaByN4 залишивши її зі своїми думками.
Марічка була щаслива: ця ніч перевернула усе її життя, дала початок новому майбутньому. Цілий ранок вона була сама не своя, дівчина не сказала нікому жодного слова. Просто швидко зібралася та прожогом вибігла з хати (хотіла уникнути запитань від рідних).
По дорозі думала лише про одне, як відпроситися з роботи так, щоб ніхто нічого не запідозрив (Марічка не хотіла розповідати нікому про Івана, не бажала ділитися своїм щастям). Проте був у неї один «недолік»: не вміла Марічка брехати. І якими б реальними та правдивими не здавалися її слова, очі говорили за неї красномовніше. Її начальник був людиною розумною, тож швидко зрозумів – в її словах немає ані краплини правди. «А тепер давай з початку та без брехні. Що в тебе трапилось? Поки не скажеш, не підеш!», – ці слова увігнали Марічку в краску і вона розповіла все як є.
Через хвилину вона вже бігла на зустріч коханню, а серце сповнювали неймовірні та незрозумілі почуття. Її нічого не бентежило: ні те, що вона його зовсім не знає, ні те, що вони знайомі всього-на-всього декілька годин, Марічка просто кохала його.
Долетівши до загсу, зупинилась… Там ще нікого не було. Дівчина поглянуло на годинник: стрілки показували за п’ять хвилин десяту. Чекали двадцять хвилини, чекали тридцять, але ніO8xD36Dvu8gхто не приходив. Очі дівчини знов стали наповнюватися сльозами, а розум затуманився: вона не знала, що робити та все лаяла себе. «Як можна було незнайомій людині віддати свій паспорт?»
Провівши в очікуванні більше години, Марічка вже перестала сподіватися, що Іван прийде, повернулася та збиралася йти. Зупинив її чиїйсь голос: «Вибач, ніяк не міг вибратися з військової частини!». Вона озирнулася – і усмішка осяяла її обличчя: так, це був він, такий гарний, такий коханий…
Так розпочалася їх історія кохання. «Потім було все: і розлука (одразу після весілля він вирушив на військові збори у іншу частину країни), і сварки (куди ж без цього), і проблеми. Але одне лишалося незмінним – наше кохання. Так, любий?» – звернулася вона до чоловіка, який під час нашої розмови сидів поруч.
– Пам’ятаєш, Ваню, як це було? Стільки років минуло, а серце й досі зберігає ту саму хвилину, хвилину початку нашого кохання».
Літній чоловік мовчки встав, повільно підійшов до неї та ніжно поцілував її у вуста. Це було його «так» таке любляче та вірне.
                                                                                                       Ангеліна МАЛІНОВСЬКА

Цей запис був опублікований в В гостях у Музи. Закладка на посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *