Мишка, яка усіх боялася

мишка, яка усіх бояласяЖила собі на світі маленька Мишка. І всіх вона боялася. Собачку – бо та постійно за нею ганялася та голосно при цьому гавкала, Кицю – за те, що та завжди намагалася її з’їсти, Ворона ж щоразу лякала маленьку Мишку голосним карканням… «Доки я буду тремтіти від страху?» – подумала Мишка. – «Набридло всіх боятися. Я хочу виходити з нірки без остраху та гуляти собі спокійно де хочу, і скільки хочу.»

І надумала Мишка вирити собі довгу–довгу нірку далеко-далеко від того місця, де вона жила. «Подалі від Ворони, Собачки та Киці. Краще жити самотою, аніж тремтіти від страху до останнього дня,» – вирішила для себе Мишка.

Як надумала, так і вчинила. Запаслася насіннячком, хлібними крихтами, водичку зібрала у невеликий басейнчик, і розпочала рити довгий-предовгий тунель. Пориє – пориє, поїсть, поп’є, відпочине, а потім – знову до роботи.

Рила так довго – довго, аж лік часу втратила. Та й сумно їй стало: навколо – сірі стіни тунельнику, щодня – одне й те ж саме. До того ж, вона дуже давно бачила ласкаве сонечко, хмарки, давно чула вітерець і гуляла під дощиком… «Цікаво, чи далеко я вже вирила нірку? – Подумала Мишка. – Вийду, мабуть, нагору та подивлюся.» Як надумала, так і зробила. Прорила на поверхню тунельчик і тихенько виповзла на поверхню. А там…

Небо – знайоме-знайоме. І сонечко, наче, таке ж, і хмарки, але… Такої травички вона ніколи в житті не бачила. І квітів таких теж ніколи не бачила. І дерева – високі–високі й геть їй незнайомі… А в гіллі тих дерев стрибають зовсім небачені тваринки, в небі літають геть незнайомі пташки… Її ніхто не знає і не зачіпає, і вона теж нікого не знає і не чіпає.

«От і добре, – подумала собі Мишка, – вийду, прогуляюся. Тут мені навряд чи трапиться хтось, кого потрібно боятися.» Та й вибігла з нірки. Біжить потихеньку в високій травичці, роздивляється навколо, і всьому, що побачить, дивується. І добігла вона до широкої стежки. «Побіжу по цій стежці, – подумала Мишка, – заодно і перевірю, чи справді мені тут буде безпечно.»

Коли, раптом, глянь – іде їй назустріч звір небачений: із великими-великими вухами, великими-великими зубами, довгими великими товстими ногами, маленькими оченятами, коротеньким хвостиком, і сам – великий-великий… Злякалася маленька Мишка, зі страху зіщулилася, оченята закрила і подумала: «Оце втекла на свою біду! Такий страшний звір точно мене з’їсть!», та й принишкла.

Сиділа – сиділа, довгенько так сиділа, та чомусь її ніхто і не чіпає… Заспокоїлася трішки, і вирішила Мишка відкрити оченята. Спочатку відкрила одне, потім – друге, дивиться, а звіра вже й нема. «Ти бач, – подумала Мишка, – невже і я можу когось налякати?».

Не знала Мишка, що зустрілася вона зі слоном, а слони, як відомо, бояться мишей. От він і втік від Мишки.

Наталка Куцак, журналіст.

Цей запис був опублікований в В гостях у Музи. Закладка на посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *