Чарівний малюнок

Вперше за дванадцять років ми зустрічаємо Новий рік утрьох: мама, я та батько. У каміні потріскує вогонь, все в обіймах новорічної ночі: за вікном падає пухнастий сніг, на годиннику майже дванадцята, келихи зі шампанським застигли у повітрі, останні слова привітання Президента лунають з екрану телевізора – і бій курантів, а в моїй голові лише одна думка: «Хочу, щоб наша сім’я завжди була разом, щоб батько більше ніколи не покинув нас з матір’ю!»

07hbOC_ny0U

Юлія Коломієць

Спогади з дитинства, які вони? Вони, як картинки, в яких закарбувалися найбільш яскраві фрагменти тих часів. Щасливі, райдужні – такі вони? Мої спогади дещо інакші. Мені було лише п’ять років, коли в наш будинок прийшли непрості часи. Сум і біль в очах тата, міцні обійми нашої родини, а потім двері, які зачиняються за батьком. Пригадую конверт, мати поспіхом відкриває його, її швидкі, як блискавка, очі пробігають по строкам, а потім починається злива: сльози вмить роблять лист мокрим. З того часу батько зник з нашого життя назавжди. А коли я подорослішала і з моїх вуст нарешті зірвалося питання: «Де мій тато?» – мати розповіла мені всю історію.

То був переломний період для нашої сім’ї: тоді були 90-ті роки, Перебудова. Грошей зовсім не було, на роботі батькам видавали зарплатню не купюрами, а речами побутового призначення. Мій батько вирішив їхати на заробітки до іншої країни. А що йому залишалося, адже дивитися, як його сім’я перебивається з хліба на воду він не міг. Так і вирішили. Для матері це розтавання було дуже важким, але вона не подавала вигляду, адже бачила як я сумую за татом. Мама казала, що часто я просто не могла заснути, тому що батько не поцілував мене на ніч. Ми жили від дзвінка до дзвінка, щоразу коли дзвонив телефон підхоплювалися, як при пожежі. Батько розповідав, що влаштувався досить непогано: жив у друзів, роботу знайшов досить швидко та й зарплатня висока. Проте дзвонив рідко, мовляв країна інша і телефоні розмови коштують дуже дорого. Так пройшло декілька місяців. З кожним дзвінком голос батька ставав все холоднішим, в ньому відчувалася байдужість, а на материні запитання: «Коли зможеш приїхати додому, хоча б на декілька днів?» – відповідав роздратовано: «Не знаю, я ж тут гроші заробляю, а не відпочиваю!» І раптом дзвінки зовсім припинилися, мати не знала, що й гадати, а від хвилювання навіть занедужала. Що коїлося в той період невідомості в її голові та серці тільки самому Богу і відомо. Світло пролив лист від батька. Зміст того листа мати хотіла забути, проте не змогла. В ньому було написано лише декілька рядків, а більшого і не треба було:

«Софія, потрапивши в іншу країну, я зустрів іншу жінку та покохав. Вона перевернула все моє життя, я став іншою людиною. Ми завжди були з тобою друзями, ти завжди розуміла мене, тому прошу тебе зрозуміти мене в останнє, зрозуміти і відпустити. Коли люди перестають робити один одного щасливими, вони повинні розійтись».
Прочитавши ті слова, мати, мов камінь, впала на стілець і довго сиділа нерухомо, поки мої сльози не привели її до тями.

Серце жінки – велика загадка, виявляється, що воно здатне кохати навіть попри біль зради. Моя мати продовжувала кохати батька, кохати і чекати. Чого вона чекала? Напевно, що він схаменеться, повернеться в сім’ю. Йшов час, а з вуст матері не пролунало жодного поганого слова про тата, вона завжди казала: «Це твій батько, він найкращій, те, що його немає поруч зовсім не означає, що він тебе не кохає, завжди пам’ятай про це».

Вона вірила всім серцем, що одного дня наша сім’я об’єднається знову. Це відбулося напередодні Нового року, коли найбільше віриться у чудо. Коли у двері подзвонили, мати ніби знала, що то тато. Він стояв з валізою, як блудний син перед своїм батьком, в його очах застиг страх не бути пробаченим. Я назавжди запам’ятала той погляд, погляд мандрівника, який заблукавши у хащі, нарешті знайшов вихід. Всі ми мовчали Бог знає скільки часу, просто дивилися один на одного, ніби не вірили власним очам, а потім міцні обійми – і то був момент прощення.

Зараз сиджу за новорічним столом поруч зі своїми рідними, дивлюся на щасливі очі мами і думаю – скільки душевної сили ховається під тендітною жіночою статурою, скільки великодушності в ній. Хід моїх думок переривають материні слова: «Цей малюнок подарувала мені моя тітка (вона художниця і добре малює) ще до того, як я зустріла твого батька, Ліза. Я зберігала його багато років, він завжди здавався мені чарівним, а тепер я знаю це напевно». Я ніколи не бачила цей малюнок, мати навіть не розповідала мені про нього, тому я із подивом поглядала на невеличкий аркуш, який від часу трохи пожовтів, як осінній лист. Коли ж я побачила, що там було зображено ледве не знепритомніла. Там була намальована наша сім’я, і це були з такою фотографічною точністю ми, що я нічого не змогла промовити окрім: «Чудеса таки існують!»

wrxteqaTn-w

Юлія Коломієць

Цей запис був опублікований в В гостях у Музи. Закладка на посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *